But Why?

In too many respects, social media is a new and wild religion. There are taboos, yet there are alternate cults where taboos are allowed. Most importantly is the phenomenon of “people out in front” who are “influencers” just as much as a TV evangelist were these last 40 years.

Much of it seems ridiculous to many of us, but for some they are the high-priest. And the tithing bowl is brimming over. But why?

As of 2023 we are not yet seeing the revolution of storytelling to reassert agency between equals in public by building empathy. But we are seeing a “revival” of epic scale that is so varied that “Jedi” is an official religion in the United Kingdom. But why?

I posit that religiosity motivation is not in decline anywhere. Everyone still fears death and seeks refuge, but they have found a vast market full of new saviors they can sample in the most banal of moments (e.g. on the train, on the throne, or at family dinner at home), in private.

To many, these words are heretical for the reasons stated above. Thinking is dangerous, its protracted conclusion is we are doomed. Many of us have had the precocious 4 year old asking an endless string “but why?” to every answer we offer; and the unnerving chain leads to the final answer “because everybody dies”.

I offer no refuge, no solace, no balm: you are doomed. Your first breath erupted from your lips  screaming. As if every newborn instinctively knows “THIS WAS A TERRIBLE IDEA!”

Is there meaning that can be derived from common suffering? Maybe we can put aside our own dread—acknowledge that everyone is subject to this dread—and focus, just today, on not making more suffering. Listen to another’s story, as just being heard is to feel not-alone.

Як залучити кожного українця до реконструкції та довгострокового планування

Відновлюючись після таких катастроф, як пожежі та війни, громади часто несуть на собі відбиток  якогось єдиного авторитету. Такі перепланування за своєю суттю є творіннями цього автора, отже авторитарними. Коли вони є одиничними та загальними у своєму наративі, вони є тотальними.

Створення децентралізованого архіву місцевих наративів, захищеного від маніпуляцій з боку специфічних  інтересів, які б обмежували множинність наративів, означає побудувати неприступну фортецю проти тоталітаризму. Якби українці побудували цю наративну інфраструктуру за допомогою ресурсів, до яких у них є доступ навіть зараз, навіть якщо вони відсутні у своїх рідних містах, вони могли б відновитися після повернення та розвиватися відповідно до власного відчуття місцевості.

Спогади перетворюють “простір” на “місцевість”

Наше відчуття розміщення через призму спогадів викликається візуальними посиланнями з нашого простору. Розвинуті міські простори – це відображення багатьох тисяч історій авторів/зацікавлених сторін протягом десятиліть і століть, які збережені у  ландшафті. Ця множинна колекція спогадів втілює ілюзорне відчуття місцевості.

Втрата візуальних ознак міського полотна, втрата відчуття місцевості — ось чому травма оновлення місцевості триває десятиліттями. Щоб пом’якшити цю травму, оновлення має бути плюралістичним зусиллям, що базується насамперед на місцевих історіях, а поточний розвиток має використовувати той самий процес, розвиваючи існуючі місцеві історії, а не нав’язуючи іноземні ідеї.

Порівняння перехресного та повздовжного планування.

Суттєвим обмеженням місцевого планування та міського впорядкування є перехресний процес: лише ті зацікавлені сторони, які мають обізнаність і мають час у своєму графіку, можуть бути задіяні у окремих проектах. Зацікавлені сторони, які виділяють свій час і енергію, обмежуються розглядом лише одного проекту, і цей вклад майже ніколи не використовуються повторно пізніше.

У наративній інфраструктурі зацікавлені сторони додають карту своїх особистих спогадів (малюнок 1, угорі),  відображаючи своє окреме відчуття місця в наративному просторовому архіві. Таким чином вони завжди вносять свою географічно релевантну історію замість того, щоб адаптувати відповідь під кожен новий проект. Наративна інфраструктура назавжди вбудовує значущість їхнього життєвого досвіду в саму землю. Кожен проект реконструкції чи розвитку може почати генерувати ідеї шляхом наративного розширення та створення спогадів місцевих зацікавлених сторін у просторовому архіві (мал. 1, нижче).

Якщо розробники не використовують місцеві наративи, опоненти можуть законно критикувати етику розробників за те, що вони не враховують відомого минулого конкретного місця. Зацікавлені сторони та критики можуть виправдано стверджувати, що пропозиція шкодить відчуттю місцевості (і вони зможуть довести це, використовуючи дані з просторового архіву).

Цей лонгітюдний і плюралістичний підхід не позбавляє планувальників, регуляторів і розробників залучення перехресних зацікавлених сторін. Деталі необхідно узгоджувати за допомогою спеціалістів. Але завдяки Наративній Інфраструктурі покращується локальна підтримка, оскільки концептуальні теми в основному є локальними, а охоплення може бути цілеспрямованим і ефективнішим.

Збір історій може розпочатися цього тижня

Одно- або двогодинне інтерв’ю з усною історією є будівельними блоками Наративної Інфраструктури. Використовуючи готові функції Google Планета Земля, носій мови в будь-якій точці світу може записати голос зацікавленої сторони й одночасно нанести на карту її історію. Навіть перебуваючи поза межами свого місця проживання, зацікавлена ​​сторона може переглядати свої особисті фотографії та Google Street View, щоб відновити спогади.

Цей просторовий архів, розміщений на дзеркальних серверах непов’язаних університетів за допомогою відкритої загальнодоступної гросбух (або блокчейну), буде захищеним від підробки. Те, як історії накладаються одна на одну та інші просторові дані, можна порівняти графічно.

Наративна інфраструктура зараз існує навколо нас, нам просто потрібно нанести її на карту, щоб зробити її корисною.

Протягом 500 поколінь міське середовище розвивалося з того, що одна людина розповідала історію іншій. Закони походять із сумних історій; розвиток є результатом насичених історій. Українці знаходяться в унікальному становищі, щоб:

How to Enable Every Ukrainian in Reconstruction and Long-Term Planning

In recovering from disasters such as fires and war, communities often bare the stamp of some singular authority. Such redevelopments are inherently creatures of that author, hence author‑itarian. When singular and total in their narrative, they are total‑itarian.

Building a decentralized archive of local narratives, one immune from manipulation by special interests who would limit the plurality of narratives, is to build an unassailable fortress against totalitarianism. If Ukrainians would build this narrative infrastructure with resources they have access to even now, even if absent from their hometowns, they could rebuild upon return and develop in continuity with their own sense of place

Memories turn “space” into “place”

Our sense of emplacement, via our memories, is triggered by visual references from our space. Evolved urban spaces are reflective of many thousands of authors’/ stakeholders’ stories over decades and centuries held by the landscape. This plural collection of memories embodies the illusive sense of place.

The loss of visual cues from the urban fabric, a loss of the sense of the place, is why the trauma of urban renewal lasts for decades. To mitigate this trauma, renewal should be a pluralistic effort derived primarily from local stories, and ongoing development should leverage the same process by elaborating on existing local stories rather than imposing foreign ideas.

Cross-sectional verses Longitudinal Planning

A significant limitation of conventional planning and urban management practices is the cross-sectional process: only those stakeholders with awareness and time in their schedule have the potential to be involved in discreet projects. Stakeholders who do commit their time and energy are limited to the single project under consideration and those contributions are almost never reused later. 

In Narrative Infrastructure, the stakeholders contribute a map of their personal memories (figure 1, upper), discretely mapping their sense of place in a narrative spatial archive. In this manner they are always contributing their geographically relevant story rather than having to respond to each new project. Narrative Infrastructure forever embeds the meaningfulness of their life experiences in the land itself. Every reconstruction or development project can begin generating ideas by narratively extending and building upon the memories of local stakeholders in the spatial archive (figure 1, lower).

When developers fail to use local narratives, opponents can legitimately criticize developers’ ethics for failing to incorporate the known past of the specific location. Stakeholders and critics can make the justifiable claim that the proposal is harming the sense of place (and they will be able to prove this using data from the spatial archive).

This longitudinal and pluralistic approach does not obviate planners, regulators, and developers from doing cross-sectional stakeholder engagement. Details must be addressed with inputs from specialists. But with Narrative Infrastructure, local support is improved because the concept themes are foundationally local, while outreach can be targeted and more efficient.

Story collection can begin this week

One or two-hour oral history interviews are the building blocks of Narrative Infrastructure. Using out-of-the-box functionality of Google Earth, a native speaker anywhere in the world can record the voice of a stakeholder and simultaneously map their story. Even when not in their own neighborhood, a stakeholder can review their personal photos and Google Street View to cue their memories.

Deposited on mirrored servers of unrelated universities using an open public ledger (or blockchain), this spatial archive will be tamper-proof. How stories overlap with each other and other spatial data can then be compared graphically.

Narrative Infrastructure exists all around us now, we just need to map it to make it useful.

For 500 generations, urban environments have been developing from one person telling another person a story. Laws are derived from sad stories; development is the result of exuberant stories. Ukrainians are in a unique position to: